Книжки по сільському господарству

Проблеми і наукові основи екологобезпечного землекористування

Примак. Екологічні проблеми землеробства

В умовах широкомасштабного здійснення земельної реформи відбуваються значні перетворення, які змінюють організаційно-правові форми власності на землю, земельні відносини, організацію виробництва й управління, впливають на ефективність використання земельних ресурсів.
Збільшилась кількість сільськогосподарських та інших землеволодінь і землекористувань, змінились межі й площі, організація території. Поява великої кількості нових користувачів і власників землі ускладнила регулювання земельних відносин, а непродумані зміни організації території сільгосппідприємств призвели до далекоземелля, черезсмужжя, вклинення та неправильного встановлення меж ново-створених агроформувань.
Понад 19 тис. приватних підприємств не мають юридично сформованих, технічно оформлених і закріплених у натурі (на місцевості) меж землеволодінь та землекористувань. Це не дає їм змоги планувати господарську діяльність на землях, які знаходяться в їхній власності, постійному користуванні й в оренді. Стан землекористування ускладнюється ще й тим, що орендодавцями є громадяни та юридичні особи, місцеві ради; в оренду передаються земельні ділянки на різні строки.
Крім того, на частину земель, які використовуються новоствореними приватними підприємствами, немає правовстановлюючих документів, у тому числі на землі спільної власності колишніх недержавних сільськогосподарських підприємств а також на частину земель колишньої колективної власності, права на які не посвідчені сертифікатами на право на земельну частку (пай), або місцезнаходження власників цих сертифікатів не встановлено (невитребувані паї).
Основні проблеми в землекористуванні які не розв'язуються і стають хронічними, такі:
• відсутність державної стратегії у створенні сталого землекористування та охорони земель, порушення законів землеробства, екологічної рівноваги, зневажання концепцією сталого природокористування;
• відсутність дійових національних, галузевих і регіональних програм з охорони земель;
• нехтування технологіями раціонального використання земель;
• екстенсивність використання земель, забур'яненість полів,, низька ефективність використання меліорованих земель, лук, пасовищ, заплавних земель;
• відсутність протягом останніх 15 років конкретних кроків щодо раціоналізації землекористування: виведення ріллі, площа якої надмірна і не обґрунтована як з економічного, так і екологічного погляду; консервації деградованих земель; впровадження агролісомеліоративних заходів, гідротехнічних меліорацій, реконструкції осушувальних і зрошувальних систем, хімічних меліорацій; рекультивації: розширення природно-заповідних територій; налагодження постійно діючої інформаційної системи про стан і динаміку ґрунтів (моніторинг) навіть у зонах із кризовим станом; впровадження ефективних екологічних важелів у землекористуванні, вдосконалення нормативно-правової бази; застосування стабільного й ефективного механізму фінансування заходів з охорони земель; галузевого підходу до використання земель, закріплення землі за різними власниками; підвищення рівня керованості у землекористуванні.
Перелічені проблеми стали основними причинами деградації ґрунтів та екологічних негараздів у землеробстві адже спочатку треба мати чіткі закони про охорону земель, навчитися їх виконувати, а потім змінювати форму власності на землю.
Через відсутність коштів Держкомземом України не проводиться передбачений Земельним кодексом України облік якості земель (останні дані за 1996 рік), не здійснюються їхній моніторинг, а також роботи з інвентаризації земель. Починаючи з 1992 p., колишнім Інститутом землеустрою УААН (нині ДП «Головний науково-дослідний та проектний інститут землеустрою») майже повністю припинено роботи з обстеження ґрунтів, дані якого покладені в основу обліку якісного стану останніх.
В основу оцінки якості ґрунтів, що має велике значення для визначення ціни землі, було взято дані великомасштабного ґрунтового обстеження 1957—1961 pp. і дані коригування великомасштабного ґрунтового обстеження, яке проводилося до 1992 р. Нині ці матеріали дуже застаріли. У них відсутні відомості про зміни ґрунтів, що відбулися за останні 40—50 років: фізичні/хімічні, біологічні, тобто очевидні факти деградації (забруднення ґрунтів навколо індустріальних центрів, переущільнення підорних шарів практично всіх оброблюваних ґрунтів та ін.) не знайшли відображення в оцінках ґрунтів і визначенні їхньої ціни. Не вплинула екологічна інформація й на процес прискореного розпаювання земель у сільськогосподарських підприємствах.
Відсутність моніторингу ґрунтів на сьогодні може спричинити ще значніші негативні наслідки через посилення деградації останніх в умовах введеного нового землевпорядкування території. Тепер практично вся земля вже передана у власність новим користувачам, які не мають достатніх знань для раціонального землекористування, що призводить до очевидного ігнорування екологічних наслідків. Спостереження свідчать, що безконтрольне землекористування за цих умов спричиняє порушення сівозмін, засміченість, забруднення і виснаження ґрунтів у разі відсутності добрив, а частіше за недбалого господарювання. Відновлення таких земель потребує значних витрат коштів і часу.
Застарілість даних великомасштабного ґрунтового обстеження, а разом і карт ґрунтів, відсутність сучасної інформаційної бази стану останніх перешкоджають також формуванню дійового механізму державної земельної політики, який може бути створений лише на основі обстеження земельних ресурсів України за сучасною методологією з використанням новітніх технологій збирання, опрацювання та аналізу інформації.
З метою виправлення становища, що склалося, необхідно здійснити такі першочергові заходи: зменшити площі обробітку (нині відбувається процес безсистемного виведення орних земель, а це є дуже негативне явище); у найближчі роки досягти хоча б простого відтворення родючості ґрунтів, насамперед щодо вмісту гумусу, азоту, фосфору й калію; відновити практику розробки щорічних планів підвищення родючості ґрунтів (від країни в цілому до конкретного поля) і вважати їх обов'язковою складовою бізнес-планів сільгосппідприємств незалежно від форми власності; для наукового забезпечення запобігання ерозії та деградації ґрунтів необхідно відновити і розширити дослідження зі створення у регіонах мережі базових моделей сільгосппідприємств; створити мережу ґрунтового моніторингу на базі органів Мінагрополітики і Держкомзему та науково-дослідних установ, надавши їй обов'язок періодичного контролю родючості ґрунтів у господарствах усіх форм власності і право пропонувати органам влади штрафні санкції у випадку її зниження; передбачити організацію Державної служби охорони ґрунтів при РНБО України; відновити роботи з обстеження ґрунтів (без чого неможливий облік їхнього якісного стану); розробити принципово нову методологію та технології обстеження і картографування ґрунтового покриву України на основі використання даних дистанційного зондування, географічних інформаційних систем та кількісних аналітичних систем контролю стану ґрунтів.
В умовах широкомасштабного здійснення земельної реформи роль землеустрою у реформованих сільгосппідприємствах зростає. Підтвердженням цього є прийняття Верховною Радою Закону України «Про землеустрій».
З огляду на зазначене вище, необхідно: скласти плани землекористувань новостворених сільськогосподарських підприємств у межах сільських рад; виконати роботи з інвентаризації земельних угідь, поновлення ґрунтових і геоботанічних обстежень території реформованих сільгосппідприємств; виявити землі сільськогосподарського призначення, які використовуються нераціонально власниками та землекористувачами і вжити заходів щодо їх перерозподілу; здійснити консолідацію земель резервного фонду та земель запасу в межах адміністративних районів з метою забезпечення ефективного їх використання шляхом передачі в оренду на конкурентних засадах; здійснити консервацію деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь; скласти проекти землеустрою з агроекологічним обґрунтуванням території новостворених сільськогосподарських підприємств; скласти плани обмежень (сервітутів) використання земель; провести розмежування земель з установленням меж територій з особливим режимом використання (природоохоронні, рекреаційні та заповідні).
До основних недоліків практичного виконання землевпорядних робіт, пов'язаних із передачею земельних ділянок у власність громадянам, схемами цоділу, проектами організації території, слід віднести наступне:
1 Не враховується організація території, яка була раніше передбачена проектами землеустрою, особливо на схилових землях. Має місце проектування й оформлення державними актами «смужок» завдовжки Q g__1,5 км, завширшки 40—60 м, в інших випадках проектуються неприйнятні за формою ділянки (трикутні, із вклиненням інших землеволодінь, землекористувань, без паралельності довгих сторін, агротехнічно й технологічно непридатні).
2. У деяких випадках у технічній документації з оформлення державних актів земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю) формуються з дрібних «клаптиків» різної якості, що призведе до неефективного використання території.
3. Під час проектування схем поділу і розміщення земельних часток (паїв) не враховуються рельєф схилу та ландшафтні (контурно-меліоративні) принципи проектування.
4. Під час формування земельних ділянок деградовані й непридатні угіддя за якістю ґрунтів не виділяються в масиви земель спільної власності (громадські пасовища). Майже не проводиться консервація малопродуктивних і деградованих угідь, які були виведені із земельних часток (паїв).
5. У значній кількості випадків частину сільськогосподарських угідь спільної власності, яку селяни відмовляються подрібнювати під час оформлення державних актів (сади, хмільники, зрошувані землі, виноградники), не долучають до персоніфікованих земель, про що не роблять належної відмітки в державних актах та не приймаються відповідні рішення органами влади.
6. Незважаючи на актуальність, під час виконання землевпорядних робіт не формуються громадські пасовища для кожного (у разі потреби) населеного пункту, виходячи з відповідних обґрунтувань, за рахунок не лише земель запасу і резервного фонду, але й з урахуванням частини угідь, які персоніфікуються.
7. Не розв'язуються питання щодо власності на землі колишньої колективної власності, що не розпайовувалась, однак і не належить до «земель загального користування», передусім ставів, лісів, господарських дворів.
8. Геодезичні роботи здійснюються у переважній більшості в місцевій системі координат. Пункти згущення геодезичної мережі, як правило, не закладаються, прив'язка виконується до умовних, не визначених у натурі меж колишніх КСП.
Слід зазначити, що не на достатньо вимогливому рівні ведеться контроль виконаних робіт, зокрема: наявні випадки видачі технічної документації без проведення державної землевпорядної експертизи та розгляду проектної документації технічною радою; зазначені помилки в технічній документації, як правило, виправляються не повністю, що призводить до недоброякісної реалізації проектних рішень; здійснення державної землевпорядної експертизи доручається фахівцям, які не мають належного досвіду та достатнього професійного рівня.
Важливою ланкою в системі екологізації землекористування є створення національної екологічної мережі. Необхідність її формування зумовлена положеннями міжнародного екологічного форуму Порядку денного XXI століття (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.) і Програмою збереження біологічного та ландшафтного різноманіття України (1998 p.).
Біологічне й ландшафтне різноманіття є надбанням українського народу, його природною спадщиною і має слугувати не тільки нинішньому, але й прийдешнім поколінням. Відновлення природного стану на значній частині території країни є запорукою повернення умов етнічного відродження народу.
Створення екологічної мережі має забезпечити просторову цілісність територій із природними чи частково природними ландшафтами шляхом зосередження в певних ареалах (ядрах) та смугах (екологічних коридорах) об'єктів природно-заповідного фонду, ділянок оздоровчого призначення, лісів і лісосмуг, водоохоронних територій, агроландшаф-тів з екстенсивним господарюванням (сіножаті, пасовища), невикористовуваних земель із природним рослинним покривом та оточених буферними територіями з обмеженим природокористуванням, що пом'якшують вплив господарської діяльності на природні ландшафтні ядра. Це дасть змогу належним чином зберігати середовища існування всіх існуючих видів дикої флори і фауни та їхніх угруповань, підтримуючи біорізноманіття території країни.
Формування екологічної мережі є діяльністю щодо трансформації структури земельного фонду країни переведенням частини земель із господарського використання до категорій земель, зазначених у статті 60 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», і відновленням (ренатуралізацією) на таких землях різноманіття видів природних ландшафтів, притаманного природному стану довкілля, що існувало до періоду господарського освоєння земель.
Екологічна мережа включає частину території країни, на якій збереглися незмінені або частково перетворені природні ландшафти. До таких територій зі складу земель країни слід віднести певну частину категорій земель відповідно до положень Земельного кодексу України: землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; землі лісового фонду; землі водного фонду; землі запасу (частково), а з категорій земельних угідь (видів використання земель) такі: ліси та інші лісовкриті площі (з них — ліси, лісосмуги, чагарники); відкриті заболочені землі; відкриті землі без рослинного покриву чи з частковим рослинним покривом; води (з них — річки, канали, озера, водосховища, лимани); радіоактивно забруднені землі (частково); сільськогосподарські угіддя (частково сіножаті, пасовища, багаторічні насадження).
Майже на 2/5 території країни існують тією чи іншою мірою окремі компоненти природних ландшафтів. У найменш зміненому вигляді збереглися природні ландшафти на землях під лісами, чагарниками, болотами, на відкритих землях (неугіддях), площа яких становить 19,65 % території країни. Але, якщо врахувати, що з лісів лише 44 % виконують захисні та природоохоронні функції, можна вважати, що близький до природного стан мають до 12,73 % території країни (Кривов В.М„ 2008).
У найбільш захищеному становищі знаходяться природні комплекси в межах територій природно-заповідного фонду. На кінець 2004 р. природно-заповідний фонд України об'єднував території та об'єкти біосферних і природних заповідників, національних природних парків, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва загальною площею 2210 тис. га, або 3,7 *% території країни. З цієї площі надано в землекористування установам природно-заповідного фонду близько 500 тис. га.
Території та об'єкти природно-заповідного фонду загальнодержавного значення знаходяться у віданні Мінекобезпеки, Міносвіти, Держ-лісгоспу, Національної академії наук України, Української аграрної академії наук, інших центральних органів державної виконавчої влади, а місцевого значення — у віданні відповідних державних адміністрацій.
За о станні роки відповідно до Програми розвитку заповідної справи в Україні, затвердженої Верховною Радою України у 1994 p., площа природио-заповідного фонду збільшилася вдвічі. Але частка площі природно-заповідного фонду в території нашої держави, представлення видів природних ландшафтів, рослинних угруповань у ньому, територіальна структура природоохоронних територій не повною мірою відповідають міжнародним стандартам, стратегії планування території країни. І найголовніше — в Україні внаслідок надмірної індустріалізації та розорювання ґрунтів значно погіршилися умови для територіальної єдності ділянок із природними ландшафтами, що утруднює або й унеможливлює притаманні живій природі просторові процеси біологічного обміну на генетичному рівні.
Основною метою створення екологічної мережі України є визначення заходів щодо збільшення частки земельного фонду країни з природними ландшафтами, достатньої для забезпечення їхнього різноманіття, близького до притаманного природному стану, й формування їхньої просторово єдиної територіальної системи, структурованої відповідно до забезпечення можливості природних шляхів міграцій та поширення видів рослин і тварин. При цьому національна екомережа мас відповідати вимогам стосовно її функціонування у. Всеєвропейській га Всесвітній екомережах.
До головних завдань щодо створення екологічної мережі належать: обґрунтування просторової структури екомережі з метою об'єднання природних середовищ існування популяцій видів дикої флори і фауни в територіально цілісну систему; забезпечення площі та просторової форми елементів екологічної мережі, що є достатньою для стабільного існування, вільного розселення й міграції видів рослин і тварин; визначення ділянок для формування складових національної екологічної мережі у вигляді екологічних ядер (вузлів), екологічних коридорів і буферних зон та їхнього місця в структурі земельних угідь різних категорій; захист складових екомережі від потенційних негативних факторів завдяки створенню буферних смуг навколо екологічних ядер і коридорів та запровадженню у них режиму обмеженого природокористування; здійснення на' території екомережі природоохоронних заходів щодо забезпечення екологічно здорового довкілля, умов повноцінного відпочинку і проживання населення, його участі в природоохоронній діяльності; введення даних про ділянки елементів екомережі до складу державного земельного, лісового, водного, природно-заповідного кадастрів.
Екологічна мережа охоплюватиме природні та напівприродні території (акваторії) у межах країни, її внутрішніх морських вод і територіального моря, виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу, протистоятиме фрагментації цих територій, сприятиме збереженню біологічного і ландшафтного різноманіття, підвищенню продуктивності ландшафтів, поліпшенню загального стану природного довкілля і загалом — збалансованому сталому суспільному розвитку держави.
До базових елементів екологічної мережі належать: природні ядра, буферні зони та екологічні коридори. У своїй неперервній єдності вони і створюють екомережу, яка функціонально об'єднує осередки біологічного та ландшафтного різноманіття в єдину систему національної екологічної мережі, сумісної з екомережами сусідніх держав.
Природні ядра (осередки), або ключові природні території, — це території, які багаті на біологічне й ландшафтне різноманіття і є типовими чи зникаючими природними або напівприродними середовищами існування чи середовищами існування зникаючих видів, їхніх угруповань, екосистем, ландшафтів, що визначені на виконання природоохоронного законодавства або міжнародних актів (конвенції, угоди, договори тощо). Вони є природоохоронними територіями, які відповідають умовам, визначеним національним природоохоронним законодавством чи міжнародними актами (конвенції, угоди, договори та ін.) й забезпечують збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, особливо рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів рослин, тварин, їхніх угруповань, екосистем та ландшафтів. Базою для створення природних ядер національного й місцевого значення є Закон «Про природно-заповідний фонд України» (1992 p.), Лісовий (1994 р.) і Водний (1995 р.) кодекси України.
Природні ядра міжнародного та європейського значення створюються згідно з міжнародними правовими документами: в рамках Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавної птиці (Рамсар, 1971 p.), — водно-болотні угіддя міжнародного значення; Конвенції про охорону світової культурної і природної спадщини (Париж, 1972 р.) — здобутки природної спадщини; Конвенції про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі (Берн, 1979 р.) — території спеціального інтересу збереження (об'єднуються у Смарагдову мережу Європи). Європейське визнання природоохоронних територій досягається також через удостоєння Радою Європи Європейського диплома відповідно до Резолюції Комітету Міністрів Ради Європи (91) 16 від 17.06.1989 р. та їх занесення до спеціального переліку біогенетичних резерватів — Резолюція Ради Європи (73) 30 від 26.10.1973 р. Серед інших можливих правових документів (після їхньої ратифікації) — Конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин (Бонн, 1979 р.) з угодами про кажанів, малих китоподібних та афро-євразійські міграційні шляхи, а також із прийняттям відповідних документів у межах Чорноморського співробітництва.
Екологічні коридори — це продовгуватої конфігурації території, що зв'язують між собою природні ядра і буферні зони. Екологічні коридори можуть бути суцільними, перервними та повітряними (шляхи міграцій птахів тощо), різної форми й протяжності, які можуть визначатися конкретними завданнями щодо забезпечення окремих функцій збереження певних видів тварин і рослин. Вони мають охоплювати максимальну кількість природних ланок, пролягати створеними самою природою шляхами й бути достатньої величини для забезпечення відповідних умов збереження певних видів дикої фауни та флори.
Екологічні коридори створюють для підтримання процесів розмноження й обміну генофондом, міграції та поширення видів, переживання ними несприятливих умов і забезпечення екологічної стабільності системи природних територій. Буферні зони встановлюють для захисту природних ядер від дії зовнішніх негативних чинників, створення сприятливих умов для їхнього розвитку та самовідновлення, оптимізації форм господарювання з метою збереження і збільшення існуючих та повернення втрачених природних цінностей. Екологічні коридори й буферні зони не є спеціальними природоохоронними об'єктами і до їхнього складу можуть входити інші природні території з обмеженим природокористуванням, зокрема землі водного фонду, лісовкриті площі, пасовища та сіножаті тощо. Збереження природних територій, екологічних коридорів і буферних зон забезпечується природоохоронним законодавством, згідно з яким встановлюються обмеження на використання окремих природних ресурсів.
Межі екологічних коридорів та буферних зон і режим їх використання враховуються в усіх видах проектно-планувальної документації.
Екологічна мережа розширюватиметься за рахунок відновлення (ренатуралізації) територій, що вилучаються з інтенсивного господарського природокористування і повністю або частково деградованими землями. Особливо перспективними є природні території з малозміненими природними умовами, де можна швидко відновити їхній попередній природний стан.
Буферні зони — це зони з обмеженим природокористуванням між природними ядрами чи екологічними коридорами між ними та територіями інтенсивного господарського використання, їх організовують для захисту природних ядер від дії зовнішніх негативних факторів, створюючи для них сприятливіші умови для розвитку й самовідновлення. Разом із тим, вони оптимізують форми господарювання з метою збереження існуючих і відновлення втрачених природних цінностей. Основне призначення буферних зон — пом'якшення впливу діяльності людини.
Головними завданнями екологічної мережі є такі:
— Загальні завдання: оптимізація стану екосистем та забезпечення екологічної цілісності природних масивів як природних ядер, формування екологічних коридорів і буферних зон; зміцнення мережі об'єктів (територій) природно-заповідного фонду за. рахунок розширення існуючих, підвищення їхнього статусу охорони; резервування і наступне заповідання багатих на біологічне різноманіття природних територій, особливо багатовікових природних угруповань, прируслових, гірських і байрачних лісів, цілинних земель, унікальних, типових та зникаючих екосистем і ландшафтів, середовищ існування рідкісних, уразливих та зникаючих видів тварин і рослин, їхніх угруповань, геологічних утворень, типів ґрунтів тощо;- ренатуралізація (коли і де це доцільно та можливо) лісових, степових і водно-болотних екосистем; розробка й здійснення заходів щодо зменшення негативного впливу на природні масиви (акваторії) і смуги господарської діяльності; оптимізація ведення сільського, лісового, мисливського та рибного господарства з урахуванням умов існування видів місцевої дикої флори і фауни; запровадження генеральної схеми національної екомережі, розробка й запровадження схем обласної та районної екомереж; розширення можливостей щодо поширення (міграції), нагулу і відтворення видів дикої флори й фауни, особливо тих видів та їхніх угруповань, що занесені до Червоної й Зеленої книг України, а також переліків міжнародних конвенцій та угод, до яких приєдналася Україна; визначення видів, їхніх комплексів, природних середовищ існування, екосистем, ландшафтів і систем природних територій на виконання міжнародних конвенцій та угод, а також резолюцій міжнародних органі- зацій, де Україна взяла на себе певні зобов'язання, й забезпечення належної їхньої охорони;
організація моніторингу, ведення державного кадастру об'єктів (територій) природно-заповідного фонду та інших компонентів екологічної мережі; надання деяким територіям, районам та регіонам особливого природоохоронного статусу й відпрацювання там біологічних, екологічних, технологічних та соціальних елементів сталого розвитку; збалансоване використання окремих компонентів і ділянок екомережі (туризм, освіта, традиційне господарювання тощо); підвищення рівня виховання, освіти та поінформованості населення щодо значущості екологічної мережі, необхідності підтримки екологічної стабільності у регіоні та ролі екомережі в забезпеченні політики сталого суспільного розвитку; посилення відповідальності й участі місцевих органів влади та населення у збереженні природного довкілля; поліпшення соціальних і економічних умов населення й сприяння переходу до новітніх економічних і невиснажливих технологій господарювання.
♦ Завдання у галузі охорони, використання та відтворення земельних ресурсів: зниження ступеня розораності сільськогосподарських угідь і зменшення площ інших видів інтенсивного сільськогосподарського використання; обмеження інтенсивного використання екологічно уразливих земель впровадженням ґрунтозахисних систем землеробства з контурно-меліоративною організацією територій; впровадження у практику принципів екологічно збалансованого землекористування, рекомендацій щодо спеціального використання земель з урахуванням вимог до збереження, невиснажливого і збалансованого використання природних ресурсів.
♦ Завдання у галузі охорони, використання и відтворення водних ресурсів: екологічне оздоровлення природних територій та акваторій басейну річки Дніпра й поліпшення стану річкових і заплавних екосистем у межах басейнів річок Дністра, Південного та Західного Бугу, Сіверського Дінця, Дунаю, здійснення заходів щодо збереження всіх
* цінних водно-болотних угідь; розробка і реалізація заходів щодо збереження біологічного різноманіття Чорного та Азовського морів, ' створення мережі морських об'єктів/територій природно-заповідного фонду, ренатуралізація і поліпшення охорони прибережних захисних смуг та водоохоронних зон.
♦ Завдання у галузі охорони, використання и відтворення рослинних ресурсів: оздоровлення, збереження та відтворення міських зелених насаджень і лісів, які входять до складу зелених зон міст та інших населених пунктів; перехід до ландшафтного (екосистемного) підходу в органах державного управління, впровадження таких технологій лісокористування, що сприятимуть підтриманню цілісності й непорушності лісових масивів, природної різноманітності їхньої вікової структури і видового складу; здійснення заходів щодо збалансованого використання степової, лучної та болотної рослинності; створення і удосконалення національної екологічної мережі.
Згідно з національним законодавством до національної (загальнодержавної) екологічної мережі можна віднести:
• території та об'єкти природно-заповідного фонду загальнодержавного значення як природні ядра: природні заповідники; біосферні заповідники; національні природні парки; заказники (ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та карсто-во-спелеологічні), пам'ятки природи; штучно створені об'єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва);
• території та об'єкти природно-заповідного фонду місцевого значення як буферні зони, або екологічні коридори національної екоме-режі: регіональні ландшафтні парки; заказники (ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні); пам'ятки природи; штучно створені об'єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва); заповідні урочища;
• обширні водні об'єкти (ділянки моря, озера, водосховища, річки) як природні ядра й буферні зони, а невеликі водні об'єкти витягнутої конфігурації (стави, канави) і ряд захищених земель водного фонду (водоохоронні зони, прибережні захисні смуги, смуги відведення, берегові смуги водних шляхів та зони санітарної охорони) як екологічні коридори;
• ліси І групи як природні центри — особливо цінні лісові масиви й ті, що мають особливе значення для захисту навколишнього природного середовища, ліси, які мають наукове або історичне значення включно з генетичними резерватами, лісоплодові насадження й субальпійські деревні та чагарникові угруповання; як буферні зони — ліси населених пунктів, ліси зелених зон навколо населених пунктів і промислових підприємств, ліси першого й другого поясів зон санітарної охорони джерел водопостачання, ліси округів санітарної охорони лікувально-оздоровчих територій; як екологічні коридори — лісові смуги вздовж водотоків і навколо водойм, протиерозійні, приполонинні, захисні смуги вздовж залізниць та автомобільних доріг, державні захисні лісові смуги, степові-переліски, полезахисні лісові смуги, захисні лісові насадження на смугах відводу автомобільних доріг;
• ліси II групи, насамперед, виконують буферну роль і є екокоридорами, і хоча вони експлуатаційні, проте мають екологічне значення; необхідно розробити такий механізм їхньої експлуатації, який би дав змогу постійно підтримувати їхні екологічні функції;
• курортні та лікувально-оздоровчі території з вираженими природними лікувальними факторами: мінеральні джерела, кліматичні й інші умови, сприятливі для лікування та оздоровлення людей, — як буферні смуги;
• рекреаційні землі для організованого масового відпочинку і туризму населення — як буферні смуги;
• інші природні та напівприродні території (залишки степової не-деревної рослинності, луки-пасовища, піщаники, кам'яні розсипи, землі полігонів Міноборони), включаючи землі водного фонду, що є законодавчо незахищеними (острови, болота або частини боліт) — як буферні смуги та екологічні коридори;
• сільськогосподарські землі екстенсивного використання, в які переводиться частина орних земель на підставі екологічної і економічної недоцільності. Відповідно до здійснюваної земельної реформи із сільськогосподарського використання вилучаються економічно збиткові землі.
Особливе місце у створенні екологічної мережі України відводиться землевпорядкуванню (землеустрою) новостворених сільськогосподарських підприємств та агроформувань ринкового типу. Тільки за організації території сільгосппідприємств на екологоландшафтній основі або за проектами контурно-меліоративної організації території можлива консолідація всіх екологічних компонентів (екотопи, екологічні ніші, коридори та інші ресурсостабілізуючі компоненти), з яких і складатиметься майбутня екологічна мережа України.

Ви бачите тільки 39% питання.

Текст смс:
kksg
на номер
4345

Щоб отримати доступ до матеріалів сайту надішліть смс з текстом kksg на номер 4345. Після цього введіть номер мобільного, з якого ви надіслали смс. Вартість смс — 3 грн.